У 2014-2015 н.р. минає півстоліття з початку функціонування "нового" корпусу хімічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Хіміки завжди відчували дефіцит аудиторних і лабораторних приміщень. У кінці 1950-х років, у зв'язку з хімізацією народного господарства країни, постало питання про збільшення прийому на перший курс хімічного факультету. Ректорат університету прийняв ухвалу про розширення площ хімічного факультету за рахунок добудови нового 5-ти поверхового корпусу, яке розпочалось у 1961 році. Головним ініціатором і "рушійною силою" побудови нового хімічного корпусу був Анатолій Терентійович Пилипенко - декан хімічного факультету (1960-1968 рр.).
Пропонуємо поринути у атмосферу тих подій, ознайомившись з фотохронікою будівництва та історією "нового" корпусу.
Завантажити презентацію у форматі PowerPoint.
- Період:
- 1834-1861
- 1862-1890
- 1891-1909
- 1910-1932
- 1933-60-ті роки ХІХ ст.
- Славетні постаті:
На початку ХІХ століття хімічна наука в Україні перебувала в незадовільному стані, і це негативно відбилося на розвитку хімії в Київському університеті в перші роки його існування.
Першим професором хімії, фахом якого була неорганічна хімія, був Степан Федорович Зенович (1779 - 1856). Він працював в університеті з 1834 по 1839 р. Лекції читав без демонстрації дослідів, лабораторних занять не проводив, хімічним експериментом не займався. Все це відповідало духові часу, в якому панувало відособлене мислення (епоха ідеалістичної філософії), а узагальнення у галузі природознавства в той час були рідкісним явищем. У подальшому впродовж 20 років посаду професора обіймав Гнат Матвійович Фонберг (1801 - 1891). Будучи добре обізнаним з теоретичною хімією, він активно займався експериментальними дослідами, що мали неорганічно-аналітичне спрямування. Він підніс на високий рівень викладання хімії, видав тритомний "Курс технічної хімії", організував хімічну лабораторію і вперше в Київському університеті запровадив обов'язкові практичні заняття. Починаючи з 1848 р., в університетській хімічній лабораторії, поряд з синтетичними роботами, запроваджується викладання студентам практичних занять з аналізу.
Правилами для практичних вправ студентів університету св. Володимира (1848) передбачалося проведення якісного та кількісного аналізу мінералів та ґрунтів, дослідження отрут, вод з колодязів та озер, установлення доброякісних продуктів різних хімічних заводів. Ці питання є особливо актуальними і в наш час.
Під керівництвом Г.М.Фонберга проводяться широкомасштабні дослідження з синтезу різних речовин, визначення складу та дослідження мінеральної сировини. До цієї роботи широко залучалися студенти, а результатом роботи є видрук 20 наукових праць. З його учнів, що невдовзі стали викладачами, можна назвати Г.О. Чугаєвича, який був професором хімічної технології, та В. Олевінського (1834 - 1888), з яким товаришував Д.І.Менделєєв під час перебування в Німеччині.
З 1862 хімічною лабораторією завідував Іван Артемонович Тютчев, який підготував у стінах університету магістерську дисертацію "Про гліколі взагалі та про одержану сполуку - бензоат кумолу". У лабораторії університету він досліджував зразки нафти з Галичини. Діяльність І.А.Тютчева припадає на період значного піднесення російської культури і науки, викликаного реформою 1861 року. Він значно сприяв розвитку лабораторної бази. З його ініціативи у 1899 р. було розпочато будівництво окремого приміщення для хімічної лабораторії та порушено питання про організацію хімічного відділення. Учнем І.А.Тютчева був М.А.Бунге (1842 - 1914), який тепло відзивався про свого вчителя як про людину з енциклопедичною освітою. Дослідженню нітросполук була присвячена магістерська дисертація М.А.Бунге, яку він захистив у 1868 році. Ним видані "Нариси з неорганічної хімії", він активно займається вивченням графіту українських родовищ, розробляє методи очищення дніпровської води.
Докторська дисертація М.А. Бунге була присвячена електролізу органічних сполук (алкоголяти і феноляти лужних металів, а також солі тіокислот). Д.І. Менделєєв постійно цікавився працями М.А.Бунге, а про дослідження дії оксидів нітрогену на органічні сполуки він згадує в "Основах хімії". Про праці Бунге з електролізу Д.І.Менделєєв у 1870 році зробив спеціальне повідомлення в російському фізико-хімічному товаристві.
Особливо велике значення має діяльність М.А.Бунге в розвитку хімічної технології. Упродовж 33 років (з 1873) він був незмінним головою Київського відділення Російського Технічного Товариства, віддаючи багато часу й енергії справі розвитку в Росії і особливо в Україні технічної освіти.
Після І.А. Тютчева, M.А.Бунге, а потім П.П. Алексєєв були провідниками нового напрямку в природознавстві, який повністю відповідав вимогам періоду економічного піднесення та ствердження атомно-молекулярної теорії, формування теорії хімічної будови речовин O.M. Бутлерова та відкриття періодичного закону Д.І. Менделєєва.
У цей період особливо колоритною серед хіміків та природодослідників взагалі в Київському університеті була постать Петра Петровича Алексєєва, який збагатив науку рядом цікавих досліджень і сприяв підйому хімії у Київському університеті. П.П.Алексєєв (1840-1891) - вихованець Петербурзького університету, де він вивчав хімію під керівництвом "дідуся російських хіміків" O. А. Воскресенського. У 1865 р. П.П. Алексєєв захистив у Петербурзькому університеті магістерську дисертацію "Про деякі продукти відновлення нітросполук" і в цьому ж самому році був запрошений за ініціативою І.А. Тютчева на посаду доцента Київського університету. З Київським університетом пов'язана вся діяльність цього талановитого хіміка. З появою П.П.Алексєєва пов'язане виникнення київської хімічної школи. Він переніс до Києва кращі традиції своїх петербурзьких учителів, завжди підтримував постійний зв'язок з O.M. Бутлеровим, Д.І. Менделєєвим і O.П. Бородіним, особистим другом якого він був.
У квітні 1866 p. I.А. Тютчев та П.П. Алексєєв звернулися до Ради університету з рапортом про необхідність збудувати новий будинок для лабораторії. Завдяки наполегливості цих хіміків у 1873 р. у Київському університеті було створено одну з найкращих хімічних лабораторій у Росії. Лабораторія мала два поверхи і підвал. Незабаром, однак, і вона стала тісною, і знову ж таки з ініціативи П.П.Алексєєва було прибудовано третій поверх, де пізніше, вже при C.M. Реформатському, розмістилися кафедра і лабораторія органічної хімії.
У 1868 р. 28-річний П.П. Алексєєв блискуче захистив у Петербурзькому університеті докторську дисертацію "Монографія азосполук" і зайняв посаду ординарного професора на кафедрі хімії у Київському університеті.
В університеті П.П.Алексєєв упродовж 25 років читав курс органічної хімії. Крім того, в різні часи вів читав лекції з аналізу газів, електроаналізу, лекції з термохімії, курс методів перетворень органічних сполук, а також курс неорганічної хімії. Лекції П.П.Алексєєва були захоплюючими, змістовними, завжди супроводжувалися демонстрацією експериментів, яким П.П.Алексєєв надавав дуже великого значення. Крім органічної та аналітичної хімії, П.П.Алексєєв цікавився також питаннями неорганічної та фізичної хімії. Разом з лаборантом Є.В. Вернером він у 1889 р. виконав дослідження з визначення теплоти нейтралізації деяких ароматичних сполук - фенолів, нітрофенолів, азофенолів, нітрокислот та азокислот. При цьому автори показали, що введення нітрогрупи збільшує кислотний характер фенолів і кислот.
Велике значення з точки зору загальної хімії мають дослідження розчинів, виконані в лабораторії П.П. Алексєєва M.M. Каяндером. Після закінчення у 1875 р. Петербурзького університету M.M.Каяндер працював лаборантом у лабораторії Д.І. Менделєєва. У 1879 р. він був обраний Радою Київського університету на посаду лаборанта хімічної лабораторії, у 1881 р. захистив магістерську дисертацію, з 1883 р. читав курс теоретичної хімії студентам природничого відділу фізико-математичного факультету.
М.М.Каяндер встановив паралелізм між хімічною активністю водних розчинів кислот та їх електропровідністю. Він показав, що кислоти мають найбільшу хімічну активність і найбільшу молярну електропровідність у найбільш розведених розчинах і що вплив природи розчинника на "хімічну енергію тіл" і на електропровідність їх розчинів є аналогічним. Обмірковуючи одержані результати, М.М. Каяндер висловив припущення про можливість "розмикання" (дисоціації) молекул кислот в розчині, вважаючи, що "в даному об'ємі розчину кислоти кількість частинок, що одержали здатність обміну (назвемо їх хоч розімкненими частинками), пропорційна кількості доданого розчинника" і що "реагують тільки такі розімкнені частинки".
Ці дослідження М.М.Каяндера (1880-1883), як і висновки, зроблені ним, були передвісниками теорії електролітичної дисоціації, викладеної кількома роками пізніше (1887) C.Арреніусом. Подібно до М.М.Каяндера, С.Арреніус дійшов висновку про дисоціацію електролітів на йони, зіставляючи хімічну активність водних розчинів кислот з їх електропровідністю.
Отже, період діяльності П.П.Алексєєва характеризується розвитком уявлень про розчини.
Великою заслугою П.П.Алексєєва як ученого і педагога було складання ним оригінальних, написаних на високому науковому рівні чотирьох навчальних посібників з хімії, підручника з органічної хімії, "Курсу методів перетворення органічних сполук", посібників з аналізу газів і з елементного органічного аналізу.
З приводу свого підручника з органічної хімії (1877) П.П. Алексєєв писав: "Незважаючи на те, що в російській хімічній літературі існує чудовий посібник - "Органічна хімія" Д.І. Менделєєва і чудовий "Вступ до повного вивчення органічної хімії" O.M. Бутлерова, як мені здається, існує потреба в такому курсі, де було б приділено більше уваги практичній частині, яка не могла увійти у посібник Д.І. Менделєєва і яка не могла бути доречна в теоретичному творі O.M. Бутлерова". Дійсно, в підручнику П.П. Алексєєва, який двічі перевидавався, дуже широко представлений фактичний матеріал. У ньому описано понад 2000 органічних сполук. Він немало сприяв пропаганді ідей структурної теорії і дістав високу оцінку O.M. Бутлерова.
У літературній діяльності П.П. Алексєєва істотне місце займали його щорічні "Огляди російської хімічної літератури" та "Огляди деяких явищ іноземної літератури" (1875-1885). Чудово володіючи іноземними мовами, він багато читав і в своїх оглядах, що публікувалися у київських "Университетских известиях" і в "Журнале Русского физико-химического общества", піддавав критичному розгляду нові підручники, монографії та найважливіші хімічні праці. При цьому він енергійно відстоював пріоритет російських хіміків. Відоме його зауваження на адресу В.Оствальда професора Ризького університету, який "не згадує, де належить, імена Менделєєва, Бутлерова, Меншуткіна".
П.П. Алексєєв особливо поважав Д.І. Менделєєва і завжди підкреслював велике наукове значення його періодичного закону та "Основ хімії". За словами Алексєєва, періодичний закон повинен бути покладений в основу викладу всієї хімії.
У 1880 p., коли при чергових виборах до Російської Академії наук Д.І. Менделєєв був забалотований і на це місце був обраний Бейльштейн, Рада Київського університету, за ініціативи П.П.Алексєєва, висловила протест і одностайно обрала Д.І.Менделєєва почесним членом Київського університету.
Експериментальні дослідження П.П. Алексєєва мають велике теоретичне значення. Вони значною мірою сприяли розвитку теорії хімічної будови речовин O.M. Бутлерова. У цьому відношенні особливо важливий його "Курс методів перетворення органічних сполук" (1889), який був перекладений на французьку мову і одержав загальне схвалення.
П.П. Алексєєв та його учні, які працювали під безпосереднім керівництвом вченого, опублікували результати понад 80 досліджень. Немає сумніву, що ім'я П.П. Алексєєва має стояти в ряду тих, ким по праву пишається Київський університет.
У період завідування хімічною лабораторією П.П. Алексєєва неорганічну хімію на природничому відділі фізико-математичного факультету та на медичному факультеті читав Федір Минович Гарнич-Гарницький, який у 1870 р. переїхав з Харкова.
Майже одночасно з Ф.M.Гарнич-Гарницьким на посаду доцента кафедри хімії за рекомендацією O. M. Бутлерова було затверджено магістра хімії Олександра Івановича Базарова.
O.І. Базаров в основному цікавився теоретичними питаннями загальної та неорганічної хімії. Вже перші з виконаних ним у Києві наукових праць "Про будову деяких азотних сполук" (1871) та "Про атомність і будову" (1873) мають велике значення для ствердження атомно-молекулярної теорії. Підтримуючи теорію хімічної будови Бутлерова, O.І. Базаров вказував, що для хімічного дослідження речовин далеко не досить знати їх емпіричні формули. Дуже важливою властивістю речовин є їх будова, кращим доказом цього може бути ізомерія.
Цікаві погляди О.І. Базарова і на валентність. Він слушно зауважує, що уявлення хіміків про постійність валентності елементів не обгрунтовані, тим більше, що вони зовсім не підходять до молекулярних сполук. Крім того, він вважав, що елементи можуть мати різні за величиною валентності і характер валентності може бути двояким. Ці його висновки дуже близькі до розуміння двотипової природи властивості, розкритої вперше Д.І Менделєєвим. Пізніше на цій основі розвинулося поняття про від'ємну та додатню валентності.
O.І. Базаров розвиває прогресивний для того часу погляд на природу елементів. Він заперечує загальнопоширене тоді уявлення про хімічні елемента як неподільні індивіди. Таке тлумачення поняття "хімічний елемент", на його думку, нагадує ті примітивні судження щодо елементарної природи насправді складних тіл, що їх висловлювали хіміки у XVIII та на початку ХІХ ст. Він цікавився також молекулярними сполуками, склад і будова яких не узгоджувались з тодішніми уявленнями про валентність. Молекулярні сполуки типу солей галогеновмісних кислот він ставив поряд із звичайними солями кисневмісних кислот, вважаючи їх аналогічними. "Необхідно визнати, писав O.І.Базаров у своїй докторській дисертації, що, між атомними і молекулярними сполуками різкої межі не існує".
У 1891 р. створюється хіміко-неорганічне відділення лабораторії, що переросло згодом в окрему кафедру неорганічної хімії. З 1894 до 1926 р. кафедрою неорганічної хімії завідував учень П.П. Алексєєва Яків Миколайович Барзиловський, більшість досліджень якого відноситься до органічної хімії. Впродовж кількох років (1873-1881) він вивчав азопохідні толуолу, реакції між азобензолом та бензальдегідом, конденсацію альдегідів з азосполуками, конденсацію альдегідів з ароматичними амінами. Остання реакція послужила темою його докторської дисертації, яку він захистив у 1896 р.
Поряд з цим Я.M. Барзиловський опублікував статтю "Гіпотеза про єдність матерії й експериментальна її перевірка", в якій висловлює припущення щодо складної природи елементів, підкреслюючи існування найменших часточок, атомів в дусі гіпотези Проута.
Основним напрямом досліджень А.С. Кочубея було вивчення природи виникнення забарвлення хімічних сполук. В 1914 р. він опублікував результати дослідження про природу зміни забарвлення розчину хлориду кобальту під впливом різних факторів. Зважаючи на те, що при цьому неабияке значення має розчинник, він дослідив перенос води при електролізі розчину хлориду кобальту (ІІ) в присутності фенолу як індиферентної добавки.
В результаті проведених дослідів А.С. Кочубей показав, що ступінь гідратації іонів кобальту зменшується при підвищенні концентрації хлориду кобальту та підвищенні температури. При цьому має місце перехід гексааква іонів кобальту у тетрааква, а також у діаква.
У червоних розчинах хлориду кобальту, що містять також хлориди цинку, кадмію, стибію, меркурію, за А. Кочубеєм, повинні утворюватися подвійні комплекси, до складу яких, крім тетрахлорообальтату, входять хлориди відповідних металів - цинку, меркурій, стибію, що спричинюють зворотнє почервоніння солянокислих розчинів хлориду кобальту.
Хоч думка про склад синіх комплексів хлориду кобальту, що її висловлював А. С. Кочубей, не зовсім вірна, проте встановлення зв'язку між зміною забарвлення і комплексоутворенням і пониженням гідратації іонів кобальту є науково обгрунтованим і знаходить повне підтвердження в дослідженнях більш пізнього часу.
Реакціям комплексоутворення в розчині присвячені дослідження M. Ландау (1910), який вивчив розподіл йоду між такими органічними розчинниками, як бензол, тетрахлор вуглець, гліцерин, етер, етиленгліколь, залежно від температури та концентрації. Він показав, що розподіл йоду змінюється залежно від температури та концентрації в тому випадку, якщо один розчинник від йоду набирає бурого забарвлення, а другий - фіалкового. В тих же випадках, коли обидва розчинники однаково поводять себе щодо йоду, зміна температури та концентрації не відбивається на величині коефіцієнту розподілу. M.Ландау відмічає, що різний колір розчинів пов'язаний з різною взаємодією розчинників з йодом. В бурих розчинах відбувається більш сильна сольватація з утворенням сполук йоду з молекулами розчинника. Для цих розчинів він намагався також визначити ступінь сольватації.
З теоретичних праць цього часу в галузі неорганічної хімії слід назвати дослідження Г.В. Дайна та С.В. Дайна (1913-1914). Викладач університету Г.В. Дайн ще в 1913 р. висловив цікаву думку про електронний характер реакцій окислення-відновлення. У своїй праці "Спряжені реакції або реакції окиснення -відновлення з електронної точки зору C.В. Дайна" (1914) він пояснював окисно-відновні реакції на основі тогочасних уявлень про структуру атома. За Дайном, будь-яка хімічна реакція полягає в перенесенні електронів з одних атомів на інші. Під час окисно-відновних реакцій відщеплення електронів від атомів може відбуватися лише тоді, коли при цьому є інші атоми, які здатні їх приймати. Звідси, як підкреслює Г.В. Дайн, зрозуміла нерозривність зв'язку між реакціями відновлення та окиснення. Загальна кількість електронів залишається незмінною. У хімічних реакціях перехід електронів між елементами в одному ряду періодичної системи відбувається, як правило, у напрямку від першої до сьомої групи. В одних і тих же групах перехід електронів від одних атомів до інших відбувається двояко: в перших підгрупах здатність віддавати електрони послаблюється у напрямку зменшення атомної ваги; в других підгрупах здатність до переходу електронів має зворотній характер. Відщеплення електронів характеризує окиснення атомів, а приєднання електронів обумовлює відновлення елементів. Думки, викладені С.В. Дайном і Г.В. Дайном, були досить передовими на той час. Це була одна з найперших спроб по новому пояснити окисно-відновні реакції. Основна ідея цих вчених живе і в наші часи.
В 1892 p., поряд з неорганічним відділенням, в самостійну кафедру виділилось і органічне відділення. Його очолював Сергій Миколайович Реформатський (1860-1934). C.M. Реформатський у 1882 р. закінчив Казанський університет, деякий час працював хранителем музею, а потім лаборантом. У 1889 р. в Казані він захистив магістерську, а через рік у Варшаві - докторську дисертацію "Дія суміші цинку і монохлороцтового ефіру на альдегіди і кетони". В цьому дослідженні було розроблено новий метод синтезу бета-оксикислот. Синтез бета-оксикислот дією цинку на естери галогенокислот, з подальшим приєднанням до альдегідів та кетонів, всесвітньо відомо й в науці під назвою "реакції Реформатського", і сьогодні широко застосовується.
В 1891 p. C.M. Реформатський був обраний професором хімії Київського університету. Найбільш визначні дослідження Реформатського припадають на післяреволюційний період. В лабораторії C.M. Реформатського в кінці XIX ст. проводились дослідження, що мали загальнохімічний характер.
Особливо слід відмітити роботипо вивченню розчинів, що проводились лабораторії H.І. Михайленком та C.А. Шишковським. Яків Іванович Михайленко, вихованець Київського університету і учень Реформатського, спочатку теж працював над синтезом оксикислот, але пізніше зацікавився загальнохімічними питаннями, зокрема фізичною хімією. Він цілком самостійно вивчив фізичну хімію і, крім того, займався фізикою та математикою. Після складення магістерських іспитів (1896) він, будучи приват-доцентом, почав читати курс фізичної хімії для студентів природничого відділу і проводити практичні заняття з фізичної хімії.
Треба зазначити, що в той час, коли панувала класична теорія електролітичної дисоціації, вплив нейтральних солей на дисоціацію кислот був несподіваний і незрозумілий. С. А. Шишковський перший пов'язав його з відхиленням сильних електролітів від закону діючих мас і тим самим передбачив подальший розвиток термодинаміки розчинів. Але особливий інтерес становлять дослідження Шишковського, в яких він встановив залежність між поверхневим натягом і концентрацією розчину.
Праці Я. І. Михайленка та С. А. Шишковського в галузі розчинів поклали початок широким фізико-хімічним дослідженням в Київському університеті. З 1899 р. було введено курс фізичної хімії, що його почав читати приват-доцент В.O. Плотніков, який згодом став академіком AH УРСР. Цей невеликий курс фізичної хімії розчинів, головним чином електрохімії, В.O. Плотніков читав до 1907 p., коли вивчення цього предмету стало обов'язковим для студентів хімічного факультету. З 1907 до 1910 р. він читав спеціальний курс фізичної хімії, а з 1905 по 1907 р. проводив невеликий необов'язковий практикум з фізичної хімії.
Починаючи з 1904 р. значно поліпшуються умови для проведення учбової і наукової роботи з неорганічної хімії. В 1904 р. було прибудоване нове чотириповерхове приміщення для кафедри неорганічної хімії. Обладнання нової лабораторії всім необхідним і, насамперед, газовитяжною системою, водоводом, газокарбюраторною машиною було здійснено на зразок кращих лабораторій того часу.
Після революції 1905 р. було проведено корінну реорганізацію університетського викладання. В Київському університеті було створено хімічне відділення, в планах якого фізична хімія та вища математика стали обов'язковими дисциплінами. До 1894 p. в університеті було три професори хімії, крім професора хімічної технології. В результаті оголошеного у 1905 р. конкурсу на заміщення вакантної посади професора було обрано O.В. Сперанського (1865-1919). Він був затверджений виконуючим обов'язки екстраординарного професора і почав викладати неорганічну (для студентів, що спеціалізувалися з хімії), аналітичну та фізичну хімію. Цікаво відмітити, що при викладанні аналітичної хімії O.В. Сперанський прагнув поставити цю галузь хімії у тісний зв`язок з основами фізичної хімії, даючи тим самим теоретичне обгрунтування хіміко-аналітичній практиці.
З 1916 р. він вперше почав читати теоретичний курс аналітичної хімії. Київський університет був першим закладом в Росії, в якому аналітична хімія була поставлена на фізико-хімічну основу. Після тривалої перерви ця важлива особливість розвитку аналітичної хімії в радянські часи одержала успішне продовження на кафедрі аналітичної хімії, що її очолював A.K. Бабко.
O.В.Сперанський виконав два електрохімічних дослідження: "Електропровідність і температура замерзання водних розчинів деяких фторних сполук" і "До питання про електропровідність скла". На підставі першого дослідження, присвяченого визначенню електропровідності і температур замерзання водних розчинів фторидів заліза, хрому і алюмінію, він дійшов висновку, що фториди феруму, хрому й алюмінію у водних розчинах слабо дисоційовані і перебувають у формі подвійних молекул. Це були одні з перших дослідів по вивченню фторидних комплексів у розчині. В другому дослідженні Сперанський довів, що електропровідність натрійного скла вища за електропровідність калійного, пояснюючи це меншою рухливістю іонів калію.
Пізніше О. Сперанський разом з учнями розробив метод вимірювання тепла розчинення при різних температурах. І хоч технічні труднощі були дуже великі, передбачалося, що досліди вдасться реалізувати. Але ця робота була перервана імперіалістичною війною і залишилась незакінченою.
З 1913 р. в Київському університеті була введена четверта вакансія професора хімії, яку зайняв відомий хімік-органік K.А. Красуський. Після M.А.Бунге кафедрою хімічної технології завідував професор І. Єгоров, який читав курс технічної хімії і виконав ряд досліджень.
Перші праці з колоїдної хімії в Київському університеті пов'язані з ім'ям професора І.Г. Борщова (1833-1878), який ще в 1869 р. надрукував у першому номері "Журналу Російського хімічного товариства" статтю "Про властивості та часткову будову колоїдів, які беруть участь у побудові тіла тваринних і рослинних організмів". Ця праця містить важливі висновки про будову і властивості високомолекулярних речовин. І.Г. Борщов, на противагу Грему, вважав, що колоїдним часткам властива також кристалічна будова.
Борщову належить пріоритет у встановленні залежності між швидкістю дифузії в колоїдних розчинах і розмірами їх часток. Він писав: "Між вагою і величиною часток дифундуючих колоїдів і швидкістю їх дифузії існує стале відношення, причому обернене".
Пізніше Ейнштейн запропонував загальновідоме рівняння, з якого випливає, що кількість речовини, яка продифундувала, обернено пропорційна радіусу часток (при сталих температурі і в'язкості). На колоїдні речовини, що заважають цукроварінню, звертав увагу також M.А.Бунге (1881). Він показав, що кристалізація цукру із бурякових соків при значному вмісті в них пектину відбувається з меншим виходом цукру. Ці роботи Бунге були проведені під впливом досліджень Борщова над пектиновими речовинами.
Вивченням механічних властивостей колоїдів (1889) із застосуванням методу подвійного променезаломлення займався також професор університету Г.Г. Де-Метц.
Перший курс лекцій з колоїдної хімії у Київському університеті читав А.В. Думанський ще в 1911/12 навчальному році. Тут він захистив і свою магістерську дисертацію. В 1913 р. А. Думанський переїхав до Воронежа, де працював до початку Великої Вітчизняної війни в сільськогосподарському інституті, а пізніше - у Воронезькому університеті. Після Великої Вітчизняної війни Думанський повернувся до Києва і знову почав працювати в Київському університеті на посаді завідуючого кафедрою колоїдної хімії.
Підсумовуючи розвиток хімії в Київському університеті, слід підкреслити, що в дореволюційний час тут виконувалися оригінальні дослідження майже в усіх областях хімічної науки. Ці дослідження поклали початок важливим напрямам у розвитку хімії. Крім великого наукового значення окремих досліджень, позитивною рисою цього періоду було встановлення тісних зв`язків між хіміками Росії та України.
З відновленням Київського університету в 1933 р. було відкрито окремий хімічний факультет з чотирма кафедрами: неорганічної хімії (завідувач проф. В.О. Ізбеков), аналітичної хімії (доц. М.І. Пер'є), органічної хімії (проф. С.М. Реформатський), фізичної і колоїдної хімії (проф. К.П. Волков).
Дослідницька тематика чл.-кор. АН УРСР В.О. Ізбекова була пов'язана з електрохімією розплавлених солей та виділенням рідкісних елементів із мінеральної сировини. Тоді ж на факультеті почали викладати професори Я.А. Фіалков та Ю.К. Делімарський.
Під керівництвом проф. К.П. Волкова на кафедрі фізичної хімії вивчалась коагуляція органозолей електролітами. Відомі також його праці з термічної дисоціації ізоморфних сумішей кристалогідратів та абсорбції сильних електролітів поверхнею вугілля.
У другій половині 30-х років на кафедрі органічної хімії розпочинають плідну працю майбутні академіки АН України В.П. Яворський, І.К. Мацуревич та А.І. Кіпріянов.
У повоєнні роки інтенсивна робота університетських хіміків припадає на першу половину 60-х pp., коли завершилося будівництво п'ятиповерхового корпусу факультету (декан проф. А.Т. Пилипенко). В ньому розмістилося сім кафедр - неорганічної, органічної, аналітичної, фізичної хімії, хімії мономерів і полімерів, рідкісних елементів, технічної хімії та колоїдної хімії, обладнано нові лабораторії. Із введенням у дію нового корпусу збільшився набір студентів від 50 до 100, значно розширився науково-дослідний сектор. Функціонувало вечірнє відділення. Крім того, кафедри факультету забезпечували викладання неорганічної, аналітичної, органічної, фізичної, колоїдної хімії на біологічному, геологічному та географічному факультетах.
- Далі дивись:
- Кафедри сьогодні
- Факультет сьогодні
